Чи може Україна стати багатою державою? Тобто не просто підвищити показники ВВП на душу населення та статки своїх громадян, але наздогнати найбагатші країни світу, на кшталт США та низки європейських держав? Коротка відповідь на це питання – можливо. Принаймні такої думки дотримується один з авторів книги «Чому одні країни багаті, а інші бідні» Дарон Аджемоглу, який разом з колегами Джеймсом Робінсоном та Саймоном Джонсоном 14 жовтня 2024 року отримали Нобелівську премію з економіки.
За що вручили Нобелівську премію з економіки 2024 року
«Цьогорічні лауреати премії з економічних наук продемонстрували важливість суспільних інституцій для процвітання країни. Суспільства з поганим верховенством права та інститутами, які експлуатують населення, не генерують зростання чи змін на краще», – йдеться у короткій аннотації Королівської шведської академії наук до цьогорічної премії.
Але зрозуміти справжній глибинний сенс цієї тези не так просто, як може здатися. Якими мають бути «хороші» суспільні інституції? Чому одним країнам вдалося їх відбудувати, а громадяни інших досі прагнуть до «сильної руки» та фактичного авторитаризму? Як взагалі так склалося, що попри розвиток технологій, зокрема комунікативних, бідні країни залишаються на узбіччі добробуту?
Відзначу, що багаторічні дослідження нагороджених науковців дуже масштабні та складаються з багатьох окремих, хоч і пов’язаних, площин. Перша з них – історична.
Досліджуючи феномен бідних країн науковці зосередилися на колоніальному періоді, коли європейські країни, що вже тоді мали певні ознаки демократії, масово колонізували землі по всій планеті. Найбільшу цікавіть для них становили ті саме «суспільні інституції». Точніше вектор їхнього розвитку на історичному горизонті: чому США зрештою сформували одну з найкращих демократій та стали найзаможнішою країною світу, а Мексика – ні. Це особливо наочно можна побачити у місті Ногалес, яке ділить навпіл американо-мексиканський кордон.
Нобелівські лауреати дають кілька пояснень. Перше – чисельність населення базового регіону. У густонаселених місцинах спротив колонізаторам був більшим, що вимагало від останніх більших та агресивніших зусиль. Крім того, велике населення після перемоги над ним ставало джерелом дешевої робочої сили. Це не просто стимулювало встановлення авторитарних правил, та ще й обмежувало переїзд до регіону інших переселенців з Європи.
І навпаки – у малонаселених регіонах було менше спротиву, менше робочої сили та більше переселенців з європейського континенту, що створювало передумови для формування більш демократичних, схожих на європейські, інституцій. Простіше кажучи, там, де було більше «своїх», формувалися і більш звичні правила для своїх. В регіонах з великою чисельністю «чужинців», створювалася й відповідна агресивна для населення середа за рахунок так званих «екстрактивних» інституцій. Тобто системи, що насамперед налаштована на вилучення ресурсів. Звісно, звинувачувати корінні народи в цьому феномені не можна. Це лише його пояснення.
Примітно, що на етапі колонізації переваги отримували колонії з першого прикладу. Надзвичайно дешева робоча сила, модель економіки, що базувалася на видобутку природних багатств, створювали передумови для швидкого економічного розвитку. Проте за кілька століть ситуація змінилася. І такі країни значно програють державам другого типу. Автори концепції стверджують: це рівняння працює у всьому колонізованому світі і жодним чином не залежить від національності колонізаторів.
Друге спостереження лауреатів – смертність колонізаторів. Вони висловлюють думку, що ще однією причиною переважної бідності країн, наближених до екватора, є хвороби, які свого часу буквально вбивали європейських колонізаторів. До цього спостереження серед економістів існувала усталена думка, що суспільства в більш помірних кліматичних зонах є більш економічно продуктивними, ніж у тропіках. Але Аджемоглу, Робінсон та Джонсон резонно припускають, що справа може бути далеко не тільки в кліматі.
Вузький коридор можливостей
Всі вищезгадані спостереження не є відірваними від життя. А пояснюють, що саме правильні суспільні інституції є запорукою заможності країни. Під «правильними» слід розуміти інклюзивні інституції, тобто такі, що розділяють владу між народом та державою, встановлюють справедливі правила гри для всіх, базуються на верховенстві права.
Держави з такими інституціями не стають на заваді прогресу, намагаючись все заборонити або підкорити задля посилення влади. Натомість створюють умови для майбутнього покращення життя своїх громадян. Причому часто йдеться навіть не про прямі інвестиції, скажімо, в освіту чи медицину. А саме про створення умов, за яких зміни на краще не просто можливі, а неминучі. У якості прикладу Дарон Аджемоглу в численних інтерв’ю наводить один і той самий наочний приклад: стимулююче зелену енергетику законодавство розвинених країн. Важливо, що держава не фінансує будівництво вітряків та сонячних станцій. Але створює для цього максимально сприятливі умови.
Ці та багато інших заходів, що коригують та спрямовують технології у необхідному напрямі, разом із верховенством права та справедливістю для всіх, створюють надійне підґрунтя для економічного розвитку. Від якого зрештою виграють і еліти, і громадяни. Не так швидко, як всім хотілося б. Але неминуче і надійно.
Ілюстрація - Йохан Ярнестад | Шведська королівська академія наук
Здавалося б, що це розуміння еволюційно має штовхати всі без винятку країни одним й тим самим шляхом. Адже яким би придушеним не було суспільство, кожна людина прагне жити краще. Відтак на різних етапах, принаймні в країнах бодай з окремими ознаками демократії, громадяни мають стимулювати зміни.
Але на практиці так відбувається не завжди. Бо з часом люди зневірюється в обіцянках влади, розуміють, що зміни неможливі й система захищатиме існуючі інститути до останнього. Звісно, можливий й революційний сценарій. Таких прикладів чимало. Саме таким шляхом відбувався процес демократизації у Західній Європі наприкінці ХІХ і на початку ХХ сторіччя. Але для цього потрібне потужне громадянське суспільство.
Саме цю чесноту виділяє Дарон Аджемоглу, розмірковуючи про шанси України вийти з пастки бідності в інтерв’ю українському Forbes влітку 2023 року. Українці вже двічі давали відсіч спробам вибудувати в країні екстрактивні суспільні інституції. І саме це дає змогу нобелівському лауреату говорити про світле майбутнє країни. Хоча слід визнати, що жодних гарантій ніхто не дає.
