Я не можу претендувати на експертизу психолога чи політолога, проте очевидно, що світ та люди змінюються. Чинних європейських політиків дедалі більше турбує «правий розворот», а пересічних жителів – нерівність: недавнє опитування громадян країн G20 показало, що 68% вважають за правильне додаткове оподаткування для багатих. Загальний знаменник цих тенденцій – популізм.
У прагненні жити добре в справедливій та соціально-орієнтованій країні, звісно, немає нічого поганого. Але чи можна досягти цієї мети, йдучи на поводу у популістів, віддаючи їм голоси на виборах? Навряд чи. Найчастіше тому, що обіцянки простих рішень – тут підвищити, там підняти, а тут опустити – не мають нічого спільного з реальністю.
Повірити в це просто, проголосувати за політика, який обіцяє «золоті гори» зручно. Розчаровуватись у наслідках – дуже боляче. А єдиний спосіб не розчаровуватись – брати на себе відповідальність, думати та аналізувати, приймати рішення та вимагати. Задавати питання. Насамперед – собі самим.
Український популізм
Історія українського популізму дуже багата. Роками громадян лякали дорогим газом, холодними зимами, розпродажем землі, злим МВФ, вирубуванням лісів. Вони вірили та опускали бюлетені у скриньки. А на виході отримували те, чого боялися. В результаті замість стрімкого економічного розвитку, яке зробило б багатшим кожного громадянина, отримували мляві псевдореформи і зростаюче відставання від порівнянних європейських країн.
До середини 1990-х за ВВП на душу населення Україна та Румунія були абсолютно ідентичними державами. До 2021 року різниця між двома країнами за цим показником зросла до більш ніж триразової: у Румунії він перевищив $15 000, в Україні так і не зміг досягти $5 000.
Зрозуміло, винні в тому кризи. Глобальні та локальні, економічні та політичні. Але якщо перші впливали на всі країни приблизно однаково, то другі - проблема суто внутрішня. І тут ми знову повертаємося до питання популізму та стратегії пошуку простих рішень. Саме українці обирали політиків, яких потім змушені були скидати. Добре, що скинули. Погано, що обрали.
Дві революції та війна, що розпочалася у 2014 році, багато в чому протверезили націю. Вже не дискутується питання щодо вступу до НАТО, здається, подолано ментальну проблему земельної реформи. Прийшло розуміння, що розвиток країни в ізоляції від світу неможливий. Мільйони українців не з власної волі опинилися в Європі і за 2,5 роки повномасштабної війни встигли зрозуміти, що насправді являє собою ЄС. З усіма його перевагами та недоліками.
Все це – важливі щеплення, які, сподіваюся, унеможливлять будь-які розвороти на 180 градусів.
Ставити питання
Але не все так добре, як здається. Звісно, жорстока та кривава війна зараз є домінуючим чинником в Україні. Вона визначає спосіб мислення, порядок ухвалення рішень. З одного боку, вона накладає безліч обмежень, з іншого викликає невиправданий інфантилізм. Коли починає здаватися, що “нам всі винні”.
Але як би боляче це не звучало, така теза не має сенсу. Навіть у такій складній ситуації.
Тиснути на світову спільноту, щоб вона допомагала грошима та зброєю, треба. Чи посилаючись на Будапештський меморандум, чи на спільну для Європи та світу безпеку – всі способи хороші. Але ображатись, що хтось чогось не виділив, не можна.
Війна – це дуже болісний урок у всіх його проявах. Саме тому його потрібно добре вивчити. Наприклад, потрібно навіть у цей складний час навчитися ставити запитання. І вимагати на них відповіді.
Причому на всіх рівнях. Почати варто з локального. Що зробив глава ОСББ, щоб у періоди відключень електроенергії на поверхах вище 5-го була вода? Чому не працює світлофор на аварійно небезпечному перехресті? Де ті генератори, які донори передали громаді ще навесні?
Вище рівень – складніше питання. Як справи з боротьбою з корупцією – це ж чисте мародерство під час війни, якщо взагалі не зрада? Що там із тіньовим ринком сигарет? Як справи на митниці? Запитань вистачає, і війна не може бути виправданням мовчанню у відповідь.
Ставити питання важливо. Не для того, щоб знайти винного та махнути рукою: мовляв, усі однакові. А тому, що це і є зона відповідальності громадянина країни: спочатку ти обираєш владу, а потім відповідаєш за свій вибір, контролюючи її.
Якщо не українці, то хто?
Адже якщо Україна не зможе подолати корупцію, провести реформи, питання почнуть ставити партнери. Точніше, вони їх і так вже ставлять. Частково вони – питання – теж є елементом популізму. Навесні цього року Україна з надією та тривогою дивилася на баталії, що розгорнулися у конгресі США. Цілком очевидно, що вони були частиною президентської кампанії. І шкода, що внутрішня політична дискусія в США обернулася додатковими жертвами в Україні.
Однак треба визнати, що питання, які порушували Трамп і тепер уже його потенційний віце-президент Джей Ді Венс, небезпідставні. І європейці, і американці, і всі інші партнери України – хтось дуже обережно, хтось на повний голос – хочуть розуміти, куди саме йдуть гроші, які виділяються країні. Правда в тому, що ніхто не любить виписувати "відкриті чеки".
Це не просто цікавість. Важко переконати себе, що все ОК, коли в країні, що воює, стрімко зростають продажі люксових автомобілів, а журналісти регулярно публікують нові шокуючі факти корупції. Ще складніше пояснити ці феномени виборцям-платникам податків своїх країн.
Хтось заперечить, мовляв, перед країною стоять куди серйозніші виклики. Але це лише частково правда. Істина ж у тому, що все це робить державу слабкішою. Більш вразливою для ворога. Настільки, що фактично стає питанням виживання держави. Адже без успіхів на фронті боротьби з корупцією, підвищення якості управління та проведення реформ надто легко втратити підтримку партнерів.
Ось чому так важливо не заплющувати очі. Ставити питання. Вимагати.
На щастя, і в цьому напрямі Україна має успіхи. Поки що їх недостатньо, але напрямок вибраний вірний. Є громади, які успішно справляються із викликами. Розвиваються навіть під час війни, вирішують питання енергонезалежності, залучають приватні інвестиції та бізнес. Чути й правильні питання, інколи навіть відповіді на них.
Цього, щоправда, недостатньо, потрібно більше. Потрібно, щоб кожен громадянин країни взяв на себе свою частку відповідальності. І, судячи з тенденцій, українці мають усі шанси стати найдорослішою європейською нацією.
Нацією, яка не буде інфантильно голосувати на виборах за високі пенсії, розуміючи, що джерел фінансування для цього немає, а пенсійна система потребує екстреної та неприємної реформи. Нацією, яка не голосуватиме за вигнання мігрантів із країни за національною ознакою, а вимагатиме ефективно вирішувати питання їхньої соціалізації та працевлаштування. Просто тому, що країні потрібні робочі руки. Суспільством, яке не «захищатиме» ресурси мораторіями для іноземних інвестицій, а захоче прозорих правил та адекватного оподаткування для останніх.
