Наприкінці травня та на початку червня українці знову штурмували обмінники, скуповували валюту онлайн та на депозит і уважно слідкували за динамічним зростанням вартості долару. Ще 19 травня НБУ оцінював його у 39,43 грн, а за два тижні офіційний курс підскочив до 40,5373 грн/$.
Курсові гойдалки співпали з різким погіршенням енергетичної ситуації, тож споживчі настрої серед українців покотилися вниз. А от попит на валюту почав зростати. За вісім днів курсового міні-ралі з 27 травня по 3 червня чиста купівля валюти населенням зросла до $369 млн. Це майже вдвічі більше, ніж за попередній тиждень. І співставно з показниками, які фіксувалися на початку року.
Звісно, не люди винні, що зростає курс долару. Ці показники впливають на ринок, але не настільки серйозно, як інші фундаментальні чинники. Наочним підтвердженням тому можуть слугувати близькі до рекордних обсяги інтервенцій НБУ в останній тиждень травня: за 5 торгових днів регулятор продав на Валютному ринку України (або ВРУ - так тепер коректно називати «міжбанк») 1,091 млрд.
Керована гнучкість в дії
Востаннє схожі цифри на ринку фіксувалися у жовтні минулого року, коли Національний банк перейшов до режиму керованої гнучкості. В тебе може виникнути цілком логічне питання: «що ж це за «керованість», якщо лише за два тижні курс гривні просідає на понад гривню відносно долара»?
Давай спробуємо розібратися. Але перш ніж переходити до травневих чинників, зафіксуємо кілька базових умов курсового рівняння часів війни.
Перша з них: ми купуємо набагато більше за кордоном, ніж продаємо виробленого в Україні іншим країнам. Відтак за цим каналом отримуємо набагато менше валюти, ніж змушені віддавати. Так, останнім часом, з налагодженням морського шляху експорту, ситуація трошки покращилася, але концепція від того не змінилася.
Другий важливий момент – від початку повномасштабної війни гривня «інфляційно» стрімко знецінювалася. Набагато більшими темпами, ніж долар чи євро, хоча й вони страждали від високої інфляції.
Дефіцит валюти, що виникає внаслідок торгівлі товарами та послугами, а також відтоку іноземного капіталу через маленькі шпаринки валютної лібералізації, компенсується за рахунок міжнародної допомоги. Вона обліковується в іноземній валюті, потрапляє до золотовалютних резервів НБУ та потроху витрачається на інтервенції, щоб підтримати національну валюту. Без них у девальвації взагалі б не було «гальм».
З останньої тези неважко зрозуміти, що суто теоретично НБУ може на короткому проміжку часу зробити курс яким завгодно міцним. Хоч по вісім, а хоч і по п’ять - для цього достатньо «залити» ринок дешевою валютою. От тільки за таких умов від наших ЗВР дуже швидко залишаться самі лише спогади.
Математика тут дуже проста: уяви, що на ВРУ виходять одночасно кількадесят компаній, пропонуючи на обмін 50 мільярдів гривень. «Закрити» їх експортною виручкою неможливо – її стільки просто немає на ринку. Щоб компенсувати надлишковий попит на торги виходить НБУ з інтервенціями. Але якщо за курсу 40,0 грн/$ йому потрібно витрати з резервів $1,25 млрд, то за омріяного долару по 8 на ту ж операцію треба було б витратити вже $6,25 млрд. Коментарі, як то кажуть, зайві.
В нормальній ситуації курс визначається відкритими ринковими торгами і в участі центробанку з інтервенціями немає сенсу. Баланс досягається автоматично завдяки курсовим рухам в один чи інший бік. Проблема в тому, що наразі цей механізм не працює: через зруйновані виробництва, збільшені видатки держави на оборонні цілі, поламану логістику та енергетику тощо ринок не здатен до балансування.
А чому б не зафіксувати?
Альтернативою курсовим гойдалкам міг би стати суровий розрахунок: раз, скажімо, на місяць, аналітики НБУ за допомогою серйозних алгоритмів збиралися б та ухвалювали рішення – у червні курс буде ось такий. Дуже зручно, погоджуся. Принаймні на місяць можна було б позбутися зайвих хвилювань щодо курсу – в кожного українця точно є чимало більш корисних та важливих занять. То ж чого так не зробити?
Відповідь проста: бо це вбиває ринок і стратегічно робить ситуацію ще складнішою. Так, глибокі курсові коливання нікому не подобаються, але саме вони змушують усіх учасників ринку – компанії, людей – оцінювати ризики, ухвалювати рішення з огляду на такі оцінки при купівлі чи продажі валюти.
Якщо тобі треба продати валюту, ти намагатимешся вгадати найкращий з точки зору курсу для того момент. Коли відчуєш, що він настав, понесеш долари до обмінника. А разом з тобою ще й сусід та колега по роботі. Хоча усім вам просто зараз гривня й не потрібна. Це важливий нюанс, і в масштабах всього валютного ринку він дає згладити картину та побачити її більш-менш об’єктивно.
Відтак Національному банку, як відповідальному за цінову та курсову стабільність важливо мати індикатив у вигляді реального ринку, нехай останній і не здатен сам себе збалансувати. Важливо давати йому рухатися в один чи інший бік, коли для того виникають реальні ринкові умови.
То чого він росте?
Тут ми підійшли до ключового питання: то чого ж наприкінці травня долар виріс більш ніж на гривню? Відповідь на це питання пошукаємо в розлогому коментарі Національний банк дав днями агентству Інтерфакс Україна ().
Серед основних причин зростання попиту на 41% у травні він назвав збільшення бюджетних видатків після надходження міжнародної допомоги в березні-квітні, кроки валютної лібералізації, які, щоправда, не були визначальними для кон'юнктури валютного ринку, а також ситуативні сплески попиту на валюту.
Під останніми можна розуміти саме ажіотажні хвилі попиту, що спостерігаються під час зростання курсу, та одночасне падіння обсягу пропозиції. Щось вдіяти з такими реакціями на ринку дуже важко. Так само нічого не зробиш і з бюджетними видатками, особливо розуміючи, що серед них чимало пов’язані з обороною. Але в тебе знову може виникнути логічне питання: «А нахіба потрібна та валютна лібералізація, якщо це негативно впливає на курс»?
На початку травня дуже обережно, з серйозними обмеженнями, НБУ ухвалив низку нових кроків. Вони здебільшого стосуються сплати процентів за іноземними позиками, виплати дивідендів іноземним акціонерам та інвесторам. Для всіх цих операцій потрібна валюта, яку до того ж «виведуть» з України. Тобі може здатися, що логіки в тому немає. Але це вкрай важливий і потрібний крок.
Чи станеш ти позичати гроші сусіду, якщо знаєш, що його дружина заборонить йому віддавати тобі борг вчасно? Чи захочеш ти виконувати роботу, якщо чітко знаєш, що обіцяні за неї гроші тобі сплатять колись: може за півроку, може за рік, а може вже після того, як збудують метро на Троєщину? Твої гроші нікуди не ділися, от вони, лежать в офісі. Ти можеш їх помацати, перерахувати хоч сто разів, але виносити їх звідти не можна.
Та сама логіка працює й на ринку інвестицій. До України й так не стоїть черга з інвесторів. А ті, що готові ризикнути, не стали б це робити, знаючи, що НБУ забороняє виплачувати дивіденди та проценти інвесторам. Точніше виплачувати можна, але забрати їх додому – ні. Бо обміняти зароблене на прийнятні в світі гроші вони просто не мають змоги.
І лише відкриття такої можливості робить хоча б теоретично ймовірними інвестиції в нашу країну. Без таких кроків, про них навіть й мріяти не було б сенсу.
Звісно, кожному українцю хотілося б стабільного долару. Без нервових стрибків, хвилючих коливань, а ще краще - по вісім. Але давай відверто: не все те, що здається нам найкращим, насправді є таким. Розплата за надмірно міцну та залізобетонно стабільну національну валюту неминуча та неймовірно болісна. Тому краще помірна девальвація, нормальні курсові коливання, ніж шокуючі девальваційні хвилі та неминучі гіперінфляційні сплески.
