Від початку повномасштабної війни Україна стрімко втрачає населення. Якщо у січні 2022 року в Україні проживало 42 мільйони людей, то в середині 2024-го чисельність населення оцінювалася у 35,8 млн. Ба більше, за поточних тенденцій, навіть якщо війна закінчиться швидко і переможно для нашої країни, до 2051 року населення України скоротиться до 25 мільйонів.
Такі дані містить урядова стратегія демографічного розвитку України на період до 2040 року, що була опублікована наприкінці вересня 2024 року.
Песимістичний сценарій – базовий
Насправді це зовсім не песимістичний сценарій, який би передбачав тривалу війну на багато років. Це лише твереза оцінка існуючих демографічних тенденцій, багато з яких нікуди не дінуться, навіть якщо війна завершиться швидко. А її тривалий перебіг лише поглиблюватиме й без того не вельми позитивний сценарій.
Ухвалена урядом стратегія в частині оцінки поточної ситуації виглядає одночасно й дуже тривожною, й вкрай тверезою. З неї очевидно: держава дуже добре бачить існуючі та потенційні демографічні ризики. Розуміє, які наслідки для економіки та подальших перспектив України несе масштабна депопуляція. Яка не просто може статися, а вже реалізується.
Я кажу не тільки про очевидні ризики верхнього рівня, на кшталт вимушеної міграції, підвищеної смертності та зниженої народжуваності. Але й про набагато більш глибокі речі, що зрештою й призводять до кризи. Наприклад, проблеми з якісною освітою та взагалі доступом до неї.
Остання особливо актуальна зараз, коли через процеси внутрішньої міграції інфраструктура умовно безпечних регіонів України виявилася надто перевантаженою.
Перше правило «материнського клубу» - спочатку запишись в чергу на садочок, а потім плануй дитину.
Звісно, я перебільшую. Але якщо ми говоримо про освіту в розрізі демографії, слід зважати не тільки на інститути та університети. А починати треба із якісних садочків, продовжувати школою. При цьому думати не про стіни, а про якість. Разом з достатньою фінансовою підтримкою народження від держави це є чи не найважливіший елемент політики стимулювання народжуваності.
А поки науковці (навіть розробники стратегії не оперують офіційними даними Держстату, посилаючись на оцінки) констатують рекордне падіння коефіцієнту фертильності (середнє число народжених дітей однією жінкою протягом життя) до 0,9 у 2024 році.
Американське центральне розвідувальне управління днями взагалі шокувало, повідомивши, що Україна є абсолютним світовим рекордсменом за смертністю та посідає останню сходинку за народжуваністю.
Повернути мігрантів: місія нездійснена?
Першою в переліку демографічних ризиків урядова стратегія відзначає масштабну міграцію. Якщо спиратися на дані прикордонників, від початку повномасштабної війни з України виїхало на 3,5 мільйони Українців більше, ніж повернулося на батьківщину. Проте це, скоріше за все, трохи применшена цифра, адже Євростат у жовтні звітував про 4,1 мільйони бенефіціарів тимчасового захисту в країнах Європи. Разом з міграцією в р##сію, добровільною чи примусовою, за кордоном наразі перебуває близько 5 млн українців.
Повернути їх на батьківщину після завершення війни – одна з пріоритетних задач держави. Але в уряді розуміють: зробити це може бути не так вже й просто. Хтось за тривалий період зможе інтегруватися у нове середовище, знайти роботу та після відкриття кордонів ще й стимулювати переїзд чоловіка з України. В когось з’явиться нова сім’я, і таких кейсів, на жаль, вже дуже багато.
І дуже сумно, що урядова стратегія насправді не містить реально дієвих пропозицій, що могли б стимулювати повернення вимушених мігрантів. Проблеми тут розуміють чудово: таким сім’ям потрібне житло та робота, базові комунальні та соціальні послуги, дитячі садочки та школи. Але стратегія майже не пропонує нічого конкретного, окреслюючи завдання лише загальними фразами: сприяти поверненню, зменшенню відтоку, посиленню комунікації.
Тут можна заперечити: це ж лише стратегія, вона за визначенням не може містити конкретного плану заходів. Та це не зовсім так, бо зустрічаються в документі і набагато детальніше сформульовані пропозиції.
«Необхідно розробити інституційні інструменти для швидкого виявлення та реагування на проблеми українців в інших країнах, з метою посилення відчуття, що Україна як держава завжди і в будь-якій ситуації захищатиме інтереси своїх громадян будь-де», - слушно зазначено в стратегії.
Розуміють в уряді й необхідність працювати з освітою: «запровадження сучасних програм навчання, які відповідають потребам ринку праці та світовим тенденціям, дасть змогу молодим українцям здобувати конкурентоспроможні навички та залишатися в Україні, усвідомлюючи перспективи для професійного зростання».
У той же час у стратегії немає згадок про нагальні проблеми сучасних українських школярів, що проживають за кордоном та досі намагаються вчитися одночасно в двох школах. Або про питання їхньої інтеграції до українського освітнього середовища після повернення в Україну.
Батьківщина - мати
Я не хочу безпідставно критикувати згадану стратегію. Добре, що держава в принципі думає про такі важливі питання, до дрібних деталей розуміє проблематику та хоче рухатися правильним шляхом. Проте часом їй не вистачає банальної людяності.
Було б чудово, якби країна ставилася до своїх громадян, як до дітей. До маленьких – як до маленьких, даючи їм максимум турботи, підтримки та можливостей. А до дорослих, як до дорослих. Підтримуючи мудрою порадою, допомагаючи досвідом, натомість отримуючи від своїх дітей фінансову підтримку у вигляді податків, готовність гуртом відновити дах, що знесло ураганом. Українці вміють це робити, як мало хто в світі. І справедливо пишаються цим вмінням.
Так ставлення держави важливе не тільки для того, щоб мігранти поверталися з країн Європи на батьківщину. А ще й для того, щоб у суспільстві всередині країни не створювалася токсична атмосфера по відношенню до тих самих мігрантів. Бо кожен раз, коли в суспільстві починає дискутуватися тема впровадження якихось обмежень чи заборон для українців за кордоном, дистанція між першими та другими зростає.
Це не вигадка. У березні цього року в інтерв’ю Главкому генеральний директор КМІС Володимир Паніотто зазначив: «Українці гірше ставляться до тих співвітчизників (і особливо – до чоловіків), які з початком повномасштабного вторгнення виїхали за кордон, аніж до внутрішньо переміщених осіб. Стосовно перших побутує уявлення, що «вони по європах насолоджуються життям, а ми тут страждаємо». Це може бути згодом однією з причин їх неповернення».
Звісно, є різні кейси. Але не слід на одному чи двох прикладах робити висновки про мільйони. Якщо тільки ми справді хочемо, щоб біженці повернулися в Україну. А хотіти цього вигідно для кожного. Бо демографічна пустеля несе вкрай серйозну небезпеку для країни та її економіки.
