За даними Міністерства соціальної політики, станом на вересень 2023 року в Україні налічувалося три мільйони людей з інвалідністю. За півтора роки війни українців з обмеженими можливостями стало на 300 000 більше. Очевидно, що цифри зростатимуть. Відтак питання інклюзії в нашій країні ще вчора стали нагальними.
Але не треба думати, що інтеграція людей з інвалідністю, їх працевлаштування – виключно українська проблема. У березні цього року група дослідників з Австралійського економічного центру Bankwest Curtin випустила величезну доповідь на 132 сторінках, в якій піддала критиці існуючу державну політику щодо працевлаштування людей з обмеженими можливостями.
За підрахунками дослідників частка працевлаштованих людей з інвалідністю в країні-континенті у 2022 році складала 53,1%, що набагато менше за аналогічний показник для людей без цього статусу – 81,8%.
На перший погляд цифра далека від катастрофічної. В Україні, наприклад, з працевлаштуванням людей з обмеженими можливостями справи йдуть набагато гірше. За даними Державної служби статистики та Фонду соціального захисту інвалідів, лише 16,2% людей з інвалідністю в Україні працевлаштовані.
Проте австралійців непокоїть той факт, що у порівнянні з 2001 роком розрив між зайнятістю людей з інвалідністю та без збільшився з 27,8% до 28,6%. І це навіть при тому, що розповсюдженість статусу «інвалідність» за цей період знизилася з 18% до 14,4%. Станом на 2022 рік статус «людина з обмеженими можливостями» мали 4,4 мільйони австралійців. Що для країни з населенням близько 26 мільйонів не так вже мало.
Певно, не має великого сенсу розбиратися в тонкощах австралійської системи працевлаштування людей з інвалідністю. Автори докладу вказують на цілком зрозумілі її вади, що не потребують глибокого аналізу. Скажімо, на викривлену мотивацію, що спонукає рекрутерів, послуги яких оплачує держава, насамперед пропонувати таким людям короткочасну роботу.
Та у якості одного з основних способів покращення ситуації дослідники пропонують цілком класичне бюрократичне рішення – створити ще одне Агентство, що опікувалося б аналізом поточних ініціатив, їхньою ефективністю та пошуком кращих світових практик.
Наскільки такий підхід може бути ефективним в Австралії – питання дискусійне. Але щодо України, думаю, ні в кого сумнівів не виникне.
А от другий важливий висновок, який роблять автори доповіді, більш релевантний та потенційно ефективний для будь-яких країн.
«Лідерство роботодавця видається вирішальним фактором у покращенні результатів працевлаштування інвалідів, при цьому провідним компаніям рекомендується використовувати інклюзивність як елемент організаційної культури та цінностей», – йдеться в доповіді.
Ця цитата звучить доволі туманно, але насправді несе доволі простий сенс. Про який, до речі, днями під час конференції «НадЛюди» простими словами розповів голова Національного банку України Андрій Пишний.
«НБУ готується до того, щоб бути інклюзивним роботодавцем. Нещодавно я зустрівся з військовим Андрієм Смоленським, який втратив обидві руки та зір. Він фінансист і хотів працювати в Національному банку. Перед нами постав виклик – зробити так, щоб він зміг це робити. Моє повідомлення до роботодавців: зробіть так, щоб ті, хто повертається з фронту, могли реінтегруватися», – цитує його Forbes.ua.
Іншими словами, «підправити» загальну статистику можна створенням моди на інклюзивність. Про це слід писати журналістам, заохочуючи керівників та власників компаній адаптувати робочі місця під потреби людей з обмеженими можливостями. Про це слід говорити на форумах та круглих столах. Писати в прес-релізах.
Щодо держави, то їй треба створювати стимули. Не стільки вимагати, скільки заохочувати бізнес.
Людям з обмеженими можливостями потрібно відкрити та спростити доступ до освіти. Згадана вище доповідь наводить ще одну важливу тезу: шанси на працевлаштування серед людей з інвалідністю, що мають вищу освіту, більші на 34,4%.
На муніципальному рівні треба всерйоз зайнятися транспортом. Адже для 26% австралійців з інвалідністю саме проблема з транспортом є ключовою причиною відмовитися від пропозиції роботи. В нашій країні, очевидно, ситуація набагато гірша.
Ну і головне: навіщо взагалі докладати зусиль до подолання сегрегації людей з обмеженими можливостями?
По-перше, це питання банальної справедливості. По-друге, в ситуації з Україною - це те найменше, що суспільство та країна має зробити для своїх героїв. Тих, кому вони мають завдячувати за свободу та країну. А якщо цього замало, ось ще один аргумент.
За підрахунками австралійських науковців, працевлаштування людей з обмеженими можливостями має прямий економічний зиск: кожні додаткові 10% працюючих людей з інвалідністю приносять економіці країни 16 мільярдів доларів щороку. Ця цифра справедлива лише для Австралії, проте тренд працюватиме у будь-якій точці світу.
