Банківський ринок знову обговорює частку державного капіталу у банківській системі. Привід – можлива націоналізація великого банку, серед акціонерів якого є громадяни росії, внаслідок чого частка держави на банківському ринку збільшиться з 53% до 56,5%.
Залишу поза дужками питання доцільності націоналізації банку та неможливості пошуку іншого інвестора під час війни – про це вже багато написано, тож навряд чи треба повторюватись. Зосередимося саме на факті державної власності в банківській системі.
Too big to fail
Загалом, сучасна демократична держава вкрай рідко починає думати про створення чи придбання банку. Звісно, окремі випадки заснування спеціалізованих держбанків, на кшталт банків розвитку, мають місце й навіть відносно розповсюджені в економічній історії. Але все ж набагато частіше країна стає власником банку через купівлю фінустанов на ринку, коли тим стає зле від чергової кризи.
Скажімо, коли потенційні ризики для системи перевищують плату за порятунок шляхом, наприклад, надання позики на поглинання банку іншим учасником ринку чи прямого входження держави до капіталу. Це той випадок, який прийнято називати «too big to fail» - занадто великий, щоб збанкрутіти.
Усі українські банки, що належать державі, за виключенням Ощадбанку та Укрексімбанку, саме за таких умов й стали державними. Отже, якщо дивитися на цей процес з точки зору порятунку банківської системи від ще більшої кризи, нічого поганого в придбанні банку країною немає.
Too big to sell
Але ця думка справедлива допоки йдеться саме про порятунок. Як тільки держава стає власником ще одного банку, її стратегічна мети має змінитися. Тепер головна задача регулятора - відшукати інвестора та позбутися придбаного активу. Насправді, Національний банк України постійно декларує намір продати й Приватбанк, й Укргазбанк та скоротити участь держави у банківській системі. Проте продати їх не так вже й просто. Особливо, коли йдеться про перший.
«Зелений велетень» занадто великий, щоб знайти для нього інвестора, що буде готовий заплатити принаймні 100% капіталу, тобто близько 5,5 мільярдів доларів. Тим більше, зважаючи, що він був і залишається лідером ринку за часткою NPL у системі. Причому з великим відривом від найближчого конкуренту. Іншими словами, Приватбанк з банку «Too big to fail» перетворився на банк «Too big to sell» - той, що занадто великий для продажу.
Та якими б не були наміри регулятора та ситуація в країні, де-факто все вказує на те, що частка держави в банківському секторі, скоріше, зростатиме, ніж навпаки.
Що в тому поганого
На перший погляд може здатися, що нічого страшного в тому немає. Ну от працює ж Приватбанк, і ніби нічого. Але як би там не було, держава – не найкращий власник. Причин тому дуже багато, більшість з них до того ж абсолютно об’єктивні. Але чи буде насправді споживач брати до уваги державне регулювання цін на поштові послуги та дефіцит бюджету країни, що зрештою не дають Укрпошті відремонтувати усі відділення та налагодити сервіс? Чи просто піде до Нової пошти, не бажаючи розбиратися, чому цей відправник може доставити посилку за добу, а державний – ні?
Натяк, думаю, зрозумілий. Те саме із банками. Державний банк об’єктивно не може бути номером один серед інновацій, адже інновації це тією чи іншою мірою додатковий ризик, вони вимагають швидкості, сміливості й мінімум бюрократії. Крім того, . Державний банк має виконувати певні соціальні зобов’язання, навіть коли він є повноцінно незалежним. Просто тому, що на якомусь етапі спрацьовує щось на кшталт самоцензури.
Та це лише частина питання. Під час останнього засідання правління НБУ ухвалило низку рішень, через які зараз банки вимушені знову плутати своїх клієнтів: ставки за одними депозитами зростають, за іншими – знижуються. Про це досить детально писала Людмила Бечкало.
Але чому НБУ так вчиняє? Відповідь міститься буквально в двох реченнях з новини, яку 27 березня розмістив на своєму сайті регулятор.
Водночас у найбільших банках, які, є головними бенефіціарами ліквідності через значні бюджетні видатки, гривневі ставки залишаються недостатньо привабливими для вкладників, ураховуючи рівень поточної та очікуваної інфляції. У результаті безпрецедентний обсяг коштів населення зберігається на поточних рахунках, що генерує додаткові ризики для макрофінансової стабільності.
Якщо перекласти їх простою мовою, стане зрозуміло, що в найбільших банків, тобто державних, немає стимулу підвищувати ставки, бо гроші до них потрапляють за будь-яких умов. Не треба конкурувати, не треба розміщувати рекламу – не треба робити нічого, гроші все одно осадом падатимуть на карткові рахунки.
І це теж наслідок великої частки держави. Але в трохи ширшому сенсі – як суб’єкта економіки загалом. Держава наразі головний роботодавець країни, головний споживач та замовник. Держава платить зарплати і пенсії, закуповує товари й абсолютно логічно, що розрахунки прагне проводити через держбанки. На місці держави так би вчинив будь-який акціонер.
Це об’єктивна реальність й ми не можемо та й не маємо права критикувати її. Та й річ в іншому. Разом з великою часткою держави у банківській системі це й призвело до зростання частки коштів на вимогу в депозитах фізосіб, з яким і бореться наразі банківський регулятор.
Виходить так, що Нацбанк фактично вимушений наразі боротися з результатом надмірної частки держави в банківському секторі. І це ще одна пряма відповідь на питання, чому ж забагато державних банків – це погано.
Без паніки
Звісно, це не катастрофа. Скоріше стримуючий фактор, не більше, який, до того ж, гарантує стабільність в банківській системі. Зрозуміло, що наразі через війну годі й шукати якихось покупців на державні банки. Та й Національний банк і сам двома руками за скорочення частки держави в системі.
Просто треба трохи часу та перемога. Немає жодних сумнівів, що після перемоги інвестиційний клімат в країні буде історично високим. Відтак знайти покупців на держбанки буде набагато легше. Головне – не проґавити цей шанс.
