Страшно сказати, але війна в Україні йде вже п’ятий рік. Кількість ракетних та дронових атак невпинно зростає. І за прогнозами більшості аналітиків, навіть після настання довгоочікуваного миру не слід чекати повної безпеки — бо наш агресивний сусід нікуди не подінеться.
Тож чи не час нам повернутися до питання укриттів в Україні, і, на основі вже сформованого досвіду безсонних ночей без зручностей, повністю переосмислити їх. Адже за умов і перспектив, які ми маємо сьогодні, наші безпечні місця вже не можуть зводитися лише до теми безпеки. Сьогодні ми маємо дбати ще і про те, як зробити укриття місцем для повноцінного сну і відновлення сил. Адже нам мало просто пережити нічну атаку не спавши, на ногах — нам зранку треба зібратися на роботу, відвести дитину в садок чи школу, а потім ефективно відпрацювати повний робочий день.
Що з укриттями в Україні
Україна за роки повномасштабної війни суттєво наростила фонд захисних споруд: на початку 2025 року їх було понад 62 тисячі, на початок 2026 року в країні вже налічувалося 66 574 захисні споруди цивільного захисту, тоді як до повномасштабного вторгнення — близько 20 тисяч. Але й при таких цифрах потреба залишається величезною, а доступність укриттів все ще є нерівномірною між регіонами. У столиці налічується понад 4,3 тисячі споруд цивільного захисту, і для киян діє мапа укриттів. Це добре, але сам факт наявності мапи ще не означає, що кожне укриття справді зручне, близьке до дому або придатне для тривалого перебування.
За законодавчим визначенням, найпростіше укриття — це цокольне або підвальне приміщення чи інша споруда підземного простору, де створені умови для перебування людей щонайменше 48 годин. Укриття із суто безпековими вимогами до нього повинне мати два незалежні входи, потужне перекриття та накриття ґрунтом для розсіювання енергії вибуху, вентиляцію, електропостачання, мінімальну санітарну інфраструктуру, облаштування світловідбиваючої навігації і протипожежного, а також мінімального медичного обладнання (наприклад, аптечки). Проте такі укриття вже не відповідають нашим потребам: людям сьогодні потрібне не лише безпечне місце для тимчасового перебування. Нам потрібні умови для короткого відпочинку, нічного сну, зарядки телефона, доступу до води, туалету. А ще із наявністю зв’язку та розеток для зарядних пристроїв, щоб мати можливість віддалено працювати чи навчатися під час денних тривог. Тобто укриття має бути ще й зручне.
За офіційними даними, у ночі проти 2 та 15 червня під час ракетних атак на станціях київського метрополітену укривалися близько 41-42 тисячі людей, із них приблизно 3,4 тис. — діти. А у ніч з 1 на 2 липня — понад 52,5 тисячі мешканців Києва знову знайшли прихисток у метро. Це найбільша кількість за останні роки. Точних цифр по всіх цивільних укриттях міста немає, але можемо бути певні, що загалом їх відвідували десятки тисяч киян. На перший погляд цифра велика, але для міста-мільйонника це лише незначна частина від загальної потреби. Одна велика атака здатна одночасно вивести в укриття більшу кількість людей. Тому місту необхідна значно ширша мережа безпечних та зручних просторів, розташованих у безпосередній близькості до будинків, ніж лише наявна зараз підземка та поодинокі паркінги сучасних новобудов.
Фото: Андрій Ходьков, "Апостроф"
Я впевнена, що якщо людина під час нічної атаки може не просто сховатися, а й трохи відновитися, то вранці вона має значно більше шансів повернутися до нормального ритму життя. Вона не починає день виснаженою, не проводить ранок у стресі за дітей та не випадає з робочого процесу до самого вечора. Для бізнесу це означає менше зупинок в роботі, для держави — менші втрати від того, коли людина фізично є, але після важкої ночі не може нормально працювати. Укриття в такому сенсі стають частиною цивільної стійкості: вони допомагають зберігати робочі місця, підтримувати бізнес і не втрачати темп життя не зважаючи на війну.
Чи є фінансування
У 2025 році держава виділяла кошти на облаштування укриттів у школах, а у 2026-му — окремо передбачила кошти і для шкіл, і для дитсадків. Однак сам факт фінансування ще не означає автоматично якісного результату: офіційні аудити показують, що частина коштів може використовуватися неефективно, а частина проєктів — затягуватися або не доводитися до належного стану. Тому ключове питання сьогодні не лише в тому, скільки грошей виділено, а й у тому, чи перетворюються вони на справді безпечні та зручні сховища. Я не закликаю інвестувати у будівництво з нуля. Адже у реальному міському просторі як сховища могли б працювати приміщення, розташовані під землею чи у цоколі вже наявних будівель: офіси, магазини, торговельні центри, підземні паркінги, переходи та інші придатні об’єкти нерухомості. Законодавство вже дозволяє брати такі простори на облік як найпростіші укриття. Отже, достатньо профінансувати лише їх оснащення.
Окремий вид укриттів, що можна побачити у містах наразі — це мобільні сховища, які особливо важливі там, де швидко звести капітальну споруду складно або довго. Через дефіцит повноцінних укриттів виникла ідея мобільних захисних споруд — наприклад, бетонних павільйонів на автобусних зупинках чи на території великих торговельних мереж. Вони виготовляються зі зброньованого бетону чи сталі та можуть містити сидячі місця, вентиляцію, зв’язок і пожежні засоби. Такі споруди добре захищають від уламків, але при прямому влучанні великої ракети не дають жодної гарантії. За різними оцінками, один невеличкий мобільний комплекс коштує близько 10 тис. доларів. І тут постає логічне питання: чи варто інвестувати саме в такі укриття, чи краще спрямовувати кошти на більш надійні рішення, розраховані на довше перебування людей, із ліжко-місцями та вбиральнями.
На мою думку, укриття сьогодні вже час сприймати як базову частину міської інфраструктури, якою є тепло, вода чи транспорт. І чим щільнішою, доступнішою та зручнішою буде мережа таких сховищ, тим швидше люди зможуть повертатися до звичного ритму щоденного життя. Переконана, що Україні на п’ятому році війни вже час починати хоча б дивитися на моделі інфраструктури укриттів, які використовуються в інших країнах, обирати кращий досвід, рахувати кошториси і залучати фінансування під переобладнання у зручні (не лише безпечні) сховища наявних об’єктів нерухомості та будівництво нових.
Практика інших країн
Фото: Unterirdisch Überleben
У Швейцарії — країні, яка не перебувала у стані міжнародної війни більш як 200 років — понад 360 тисяч ядерних сховищ, здатних захистити усе населення країни. Сьогодні на кожного мешканця припадає своє «бомбосховищне місце». Це понад 9 млн місць на країну, що навіть перекриває потреби усього населення. Там усі захисні споруди — це підземні бетонні приміщення, що є невід’ємною частиною майже кожного житлового будинку, із броньованими дверима, вентиляцією з фільтрами і запасами води, туалетами та зачасту навіть із мобільними ліжко-місцями. Кожен рік у цих спорудах проводяться перевірки справності датчиків сигналу тривоги, герметизації дверей та інші перевірочні заходи. Власники бункерів зобов’язані забезпечити у них наявність запасів для багатоденної автономії: питну воду, медикаменти, а у деяких кантонах — навіть їжу довготривалого зберігання. Ці запаси постійно оновлюються в залежності від строків придатності. У країні діють жорсткі вимоги: у всіх новобудовах укриття є обов’язковими, а за порушення передбачені штрафи.
Чи почали у Швейцарії будувати укриття заради безпеки лише із початком повномасштабного вторгнення в Україну? Ні, Швейцарія будує масову мережу сховищ ще з початку 1960-х років. Процес було розпочато на тлі загострення Холодної війни та страху перед ядерною загрозою, коли країна ухвалила безпрецедентні закони, які згодом гарантували кожному громадянину персональне місце у бункері.
Якщо взяти до прикладу Ізраїль, то там почали створювати укриття одразу після здобуття незалежності у 1948 році, щоб захистити людей від перших військових конфліктів. І після ухвалення Закону про цивільну оборону у 1951 р. в країні почали обов’язково зводити спільні підземні бомбосховища для кожного житлового будинку чи групи будівель. А вже у 1993-му році через небезпеку ракетних та хімічних ударів будівельні норми кардинально змінили: у нових будинках обов’язково облаштовують «мамади» — індивідуальні укріплені кімнати з армованого бетону безпосередньо всередині кожної квартири з вентиляцією й каналізацією. Запаси їжі та води мешканці зазвичай зберігають самостійно. Крім того, стикаючись із постійними обстрілами, Ізраїль розміщує подібні міні-бункери біля зупинок і шкіл (особливо на півдні країни).
А якщо подивитися, приміром, ще на Швецію, то вона теж на сьогодні має 64–65 тисяч захисних споруд, здатних вмістити приблизно 7 мільйонів людей, або 70–80% населення. Шведські сховища мають водяні резервуари, вентиляцію, обігрів та біотуалети. Будівництво масштабної системи укриттів розпочалося під час Другої світової війни, а найактивніша фаза припала на 1950–1960-ті роки. Розгалуженість укриттів вражає, адже вони вбудовані в житлові та промислові будівлі, а деякі — вирубані безпосередньо в скелях. З 2002 року країна припинила зведення нових бункерів, проте після вступу країни до НАТО у 2024 році, на фоні загальної безпекової ситуації в Європі, влада відновила інвестиції у цей напрямок, розпочавши масштабну програму модернізацію існуючих укриттів, які витримують радіацію, хімічну та біологічну зброю. Більшість бункерів під час відсутності загрози сьогодні використовуються як звичайні паркінги, склади чи спортивні зали, але у разі надзвичайної ситуації вони мають бути приведені до повної готовності за 48 годин.
Наша країна вже пройшла дуже великий шлях від майже повної нестачі захисних споруд до десятків тисяч об’єктів по всій країні. Але вже саме час розпочати найважливіший етап — перетворення укриттів із просто наявних до справді функціональних. Саме в цьому й полягає нова логіка безпеки: безумовно, укриття в першу чергу мають захищати життя, але водночас вони повинні допомагати людям відновити сили. Щоб після тяжкої небезпечної ночі українці знову могли працювати, діти — вчитися, підприємці — підтримувати економіку країни. І не втрачати відчуття нормального ритму життя там, де війна намагається його знищити.
