Україна вже понад три роки живе в умовах повномасштабної війни, що зачепила кожного. Постійні обстріли, тривалі бойові дії й відсутність чітких прогнозів їх завершення породили глибоке емоційне виснаження, яке стало невидимим фоном наших днів. Чи залишилося місце серед болю та напруги для стійкості, віри в перемогу й надії на щасливе майбутнє? Сьогодні поговоримо про це.
Втома як невидимий фон
Пам`ятаю, як у перші місяці війни мобілізація енергія, ентузіазм волонтерів та єднання громад створили відчуття спільної мети. Та з часом психологічні та фізичні ресурси почали вичерпуватися і призвели до виснаження через постійну внутрішню напругу. Волонтери, медики та рятувальники відчули емоційне вигорання, коли матеріальні й душевні ресурси почали вичерпуватися через тривалу невизначеність, регулярні повітряні тривоги та нестабільність побуту. Крім того, розрив звичних контактів через евакуацію, переселення та руйнування інфраструктури призвели до соціальної ізоляції.
Тож не дивно, що сьогодні 87% українців перебувають у стані стресу, про що вони свідомо заявляють. Найчастіші емоції, які відчувають українці, це втома та напруженість. Порівняно з минулим роком рівень втоми зріс, проте зросла й надія, що свідчить про посилення психологічного навантаження, але також — про збереження внутрішньої стійкості.
Тож втома не стала пасивною. Вона створила умови для того, щоб кожен з нас навчився берегти свій внутрішній ресурс, виявляти нові резерви та вчитися малим щоденним перемогам.
Я визначила для себе такі механізми стійкості:
1. Мікроритуали та рутина. Побудуй стабільність у дрібницях — це може бути приготування ранкової кави у знайомій чашці, щоденне спілкування з рідними по відеозв`язку або вечірня прогулянка. Ці прості дії допоможуть тобі відновлювати контроль і підтримувати внутрішній баланс.
2. Колективні ініціативи. Сьогодні сусіди й колеги організовуються навколо спільних проблем, долаючи ізоляцію та об’єднуючи свої ресурси. Вони створюють локальні волонтерські хаби. Можу навести багато прикладів, коли місцеві мешканці відкривають простори, де виготовляють ковдри для військових чи в`яжуть шкарпетки, проводять арт-заняття для дітей і дорослих чи облаштовують разом свої двори і разом висаджують дерева, кущі та квіти. Така діяльність поєднує виробничу діяльність із психологічною підтримкою та створює стійку спільноту.
3. Психологічна підтримка. На щастя, більшість українців тепер мають доступ до безкоштовних консультацій психологів і груп взаємодопомоги. Це стало нормою, а не винятком. Кількагодинна розмова може стати тим самим моментом, коли ти вперше дозволиш собі не триматися, а виговоритися, визнати втому чи біль. Зараз психологічна підтримка — це не розкіш, а необхідність, частина нової реальності, у якій турбота про ментальне здоров’я стала елементом національної стійкості.
4. Навчання та адаптація професійних навичок. Онлайн-курси, менторські програми та тренінги дозволяють освоювати нові сфери діяльності. Це особливо актуально зараз, в умовах війни, коли багато професійних напрямів змінилися або втратили актуальність, а ринок праці потребує швидкої перекваліфікації. Крім того, ти можеш використати онлайн-освіту як інструмент особистої стратегії — щоб не втратити ґрунт під ногами, залишатися активними, будувати плани на майбутнє навіть у ці найтемніші часи.
5. Культурні проєкти та мистецтво виживання. Театральні постановки просто неба, поетичні вечори, художні виставки у сховищах — творчість стала формою опору та відновлення. Мистецтво дає змогу проговорити те, що важко висловити словами. Воно об’єднує, підтримує, лікує. Зараз культурні ініціативи стали місцем зустрічі, спільного проживання досвіду, перетворення болю на сенс. Це збереження ідентичності й доказ того, що попри все ми живі.
6. Цифрові мережі солідарності. Окремі канали чи чати у месенджерах для обміну інформацією про потреби (наприклад, в одязі чи предметах першої необхідності для внутрішньо переміщених осіб), ресурси та можливості волонтерської допомоги дозволяють максимально швидко координувати зусилля та охоплювати найбільш вразливі райони та категорії населення.
Тож втома сьогодні — не про втрату здібностей, а про перерозподіл енергії. Вона змушує нас концентруватися на пріоритетах, відмовлятися від зайвого і шукати справжні джерела натхнення. Вона перетворилася на невидимий, але відчутний фон, який не знищує, а формує.
Довіра до ЗСУ і готовність залишатися в країні
Хочу зауважити, що ключовим фактором психологічної стабільності залишається високий рівень довіри до Збройних Сил України (58%). На цьому тлі 55% респондентів заявляють про готовність залишитися в місці проживання навіть у разі загострення ситуації, ще 18% розглядають варіант евакуації в межах країни, і лише 11% — за кордон. Це свідчить про посилення внутрішньої мобільності українців у межах країни й водночас — про стриманий рівень зовнішньої еміграційної готовності. Дуже тішить, що половина опитаних переконані, що після завершення війни Україна стане сильнішою, що на 9 пунктів більше, ніж у 2024 році.
Мовне питання: перехід на українську
Збільшення повсякденного вжитку української мови я вважаю одним із найвідчутніших проявів національної єдності під час війни: за останні три роки показник виріс до 72% станом на червень 2025 року із 53% у квітні 2022 р. Впевнена, що цей мовний зсув не лише укріплює нашу культурну ідентичність, а й є потужним ресурсом психологічної підтримки — через щоденні ритуали спілкування рідною мовою ми відчуваємо єдність і взаємопідтримку навіть у найважчі моменти.
У підсумку бачимо, що реакції українців демонструють адаптаційні механізми на кількарічну кризу. Наша втома перетворилася на невидимий фон, на якому формується новий тип стійкості — глибоке відчуття реальності без втрати надії. Ми навчились балансувати та знаходити ресурси там, де здавалося б їх давно немає, і цінувати кожен момент спокою. Хоч ми й розуміємо власні обмеження, проте прагнемо до дії — від мікроритуалів відновлення до масових волонтерських ініціатив. Маю надію, що саме таке поєднання сили та віри стане фундаментом для подальшого відновлення та розвитку України.
