Багато моїх знайомих на ранок після чергової масованої атаки кажуть одну й ту саму фразу: «Все. Треба виїжджати». У такі моменти здається, що сил більше немає, а єдине правильне рішення — знайти місце, де не лунають вибухи і не гинуть люди.
Та минає кілька днів. Вдається виспатися. І українці знову купують нові штори, планують відпустку чи ремонт. І думки про переїзд відступають.
Цікаво, що схожі гойдалки переживають і українці за кордоном. Коли життя в країні тимчасового прихистку ускладнюється, змінюються правила перебування чи стає важче знайти роботу, дедалі частіше виникає питання: а може, час додому?
Виходить так, що сьогодні мільйони українців, незалежно від того, де вони живуть, щодня відповідають собі на одне й те саме запитання: залишитися чи поїхати?
Проте відповідь дедалі рідше залежить лише від емоцій. А від чого саме, я з вами поділюся у цій статті.
Чому українці залишаються вдома?
У 2026-му році українці, які залишаються вдома, дедалі рідше розглядають можливість виїзду за кордон. Якщо два роки тому про це замислювалися 41% опитаних, то тепер — вже 33%.
Джерело: https://gradus.app/report/ukrainians-in-ukraine-less-likely-to-move-abroad/
На перший погляд це здається парадоксом. Війна триває, атаки посилюються, ризики залишаються високими. Чому ж бажання виїхати слабшає?
Я вважаю, що йдеться про поступову раціоналізацію рішень та довші горизонти планування. Якщо у перші роки великої війни переважали емоції та прагнення знайти безпечне місце, то люди дедалі частіше оцінюють цілком практичні речі: чи є робота, чи працюють школи, чи можна будувати плани хоча б на кілька місяців наперед.
Безпека, звичайно, залишається головним фактором, але поруч із нею все більшої ваги набуває якість життя: стабільний дохід, доступ до фінансових послуг, можливість накопичувати заощадження та відчуття економічної передбачуваності.
Після кількох років війни українців дедалі сильніше утримують не лише прив'язаність до рідного міста, а вже побудоване життя. Знайомий лікар чи перукар. Сусіди, які вже стали майже родиною. Діти, що знають свою школу та мають друзів серед своїх. Улюблена кав'ярня біля дому. Навіть маршрут до роботи. Комусь вдалося втримати власний бізнес, хтось уже вклав кошти у ремонт квартири чи облаштування будинку. Усе це — також капітал. Це називається «ефект вкоріненості». Людина здатна звикати навіть до дуже складних умов, якщо вони залишають їй відчуття відносного контролю над власним життям. А переїзд — це часто втрата професійних контактів, необхідність знову шукати роботу, адаптувати дітей, орендувати житло, оформлювати документи, формувати нове коло знайомств.
Чим більше людина інвестувала у своє життя в Україні — фінансово, професійно чи соціально, — тим складніше їй ухвалити рішення про переїзд.
Саме тому багато українців після чергових обстрілів все одно залишаються. Не тому, що їм не страшно. Їм страшно. Вони залишаються тому, що життя у воєнних умовах, до якого вони адаптувались, теж має свою цінність.
Робота як новий фактор міграції
Ще одна цікава зміна, яку я спостерігаю, — дедалі більший вплив роботи на рішення людей.
Попри високий рівень стресу, 70% українців хочуть розвиватися саме на нинішньому місці роботи, а більшість очікує від роботодавця не лише конкурентної зарплати, а й чесної комунікації, підтримки, довіри та можливостей для професійного розвитку. Водночас рівень робочого стресу зріс: якщо торік про нього повідомляли 49% працівників, то нині — вже 54%. Ознаки стресу та емоційного виснаження дедалі частіше проявляються у повсякденній поведінці працівників. Найпоширенішою реакцією є постійне відстеження новин у месенджерах — про це повідомили 62% опитаних. Майже половина (45%) не припиняє переглядати соціальні мережі навіть під час роботи, а ще 40% стикаються з порушеннями сну. Водночас ситуацію погіршує те, що в більшості компаній тема ментального здоров'я досі не стала предметом відкритого обговорення: у 55% організацій вона залишається фактично табу. Попри це, 62% працівників зазначають, що почуваються психологічно захищеними на своєму робочому місці.
Джерело: https://gradus.app/report/workplace-stress-career-expectations-trust-2026/
Коли людина бачить перспективу професійного розвитку, має стабільний дохід і впевнена, що завтра не залишиться без роботи, бажання кардинально змінювати країну проживання суттєво зменшується. Якщо цих умов немає, бажання змінити місто, країну або навіть професію посилюється. Фактично місце роботи дедалі частіше стає таким самим важливим аргументом, як рівень безпеки чи фінансові можливості.
Чому українці за кордоном не поспішають повертатися
Водночас 53% українських мігрантів у країнах ЄС розглядають можливість повернення до України. Але більшість із них не можуть відповісти на головне запитання — коли саме це станеться.
Адже за чотири роки багато хто вже встиг побудувати нове життя, знайти роботу, а хтось — створити нову сім`ю. Діти пішли до місцевих шкіл, знайшлися друзі, а хтось відкрив власну справу.
Чим довше людина перебуває за кордоном, тим сильніше вона інтегрується у нове середовище. І рішення про повернення починає залежати не лише від ситуації в Україні, а й від того, що вона може втратити, повернувшись. Саме тому питання повернення є ще й економічним — які можливості запропонує Україна після повернення.
Центр економічної стратегії оцінює, що на початку 2026 року за межами України перебували близько 5,6 млн українських біженців. Близько 43% із них говорять про намір повернутися тоді як понад третина не планують цього або не можуть визначитися. Найважливішою умовою для більшості залишається завершення війни та відновлення відчуття безпеки.
Повернення українців буде можливим лише тоді, коли поряд із безпекою з'являться умови для нормального життя — робота, конкурентна зарплата, школи, медицина, доступне житло, можливість для ведення та розвитку бізнесу.
Саме тому міжнародні організації дедалі більше говорять не лише про гуманітарну допомогу, а й про довгострокове відновлення громад.
Складний вибір без правильної відповіді
Мені не раз доводилося чути різні думки про те, чи варто залишатися в Україні, чи виїжджати за кордон. Для когось справжній патріотизм нерозривно пов'язаний із тим, щоб бути вдома не зважаючи ні на що. Для когось — із поверненням додому попри війну. Для когось – дати безпеку собі та дітям сьогодні, щоб повернутися відновлювати країну після війни. Для когось – допомагати країні, де б ти не жив.
З власного досвіду я зрозуміла: питання «залишитися чи поїхати» дуже складне, воно не має єдиної правильної відповіді. За кожним таким рішенням стоять особисті обставини, відповідальність і непростий вибір. Хтось залишається попри щоденну загрозу життю, бо тут його дім, робота, родина, літні батьки чи близькі, які захищають країну. Хтось виїхав, дбаючи про безпеку дітей. А хтось, поживши за кордоном, вирішив повернутися, бо так і не зміг адаптуватися до непростого життя у чужій країні, звикнути до постійної туги за рідною домівкою. У кожній із цих історій є свої причини, які заслуговують на розуміння й повагу.
Очевидно, що питання «їхати чи залишитися» сьогодні — це дуже важке і особисте питання для кожної конкретної родини, що нерозривно пов’язане із якістю життя. Люди обирають для себе те місце, де зможуть почуватися «у безпеці» насамперед психологічно: де можна не лише виживати, а спокійно жити своє життя сьогодні, не відкладаючи його на час, коли закінчиться війна. Де є можливість будувати більш-менш довгострокові плани й бачити перспективи. І саме можливість такого життя — безпечного, гідного й передбачуваного — стала однією з ключових цінностей, за які сьогодні бореться Україна.
Тому українці дедалі рідше ухвалюють непрості рішення про переїзд спонтанно. Вони мислять категоріями довгострокового планування: фінансової стійкості, перспектив кар'єри, можливості накопичувати капітал, інвестувати у власне житло та будувати майбутнє. А також оцінюють можливості своєї адаптації у новій або рідній країні, бо хоч повернення, хоч від’їзд — це нова адаптація, яка є досить болючою для будь-якої людини.
