4 вересня Центр економічної стратегії презентував велике дослідження, розказавши про життя українських біженців за кордоном. Це не просто марна цікавість. Результати роботи дослідників мають цілком прикладне застосування. Адже без розуміння реалій українців, що опинилися за кордоном, неможливо побудувати стратегію їх повернення.
Повертати чи ні
В українському суспільстві, серед тих, хто вже повернувся до України чи взагалі не виїжджав з неї через війну, часто можна почути думку про марність або навіть шкідливість намірів повернути вимушених мігрантів на батьківщину. Одні вважають їх кимось на кшталт зрадників. Інші чомусь впевнені, що за кордоном переважно залишилися ті, хто просто не хоче працювати й користується щедрістю європейських платників податків.
Ймовірно, частина правди у цих словах є. З ймовірністю 100% з мільйонів українців, що зараз перебувають за кордоном, знайдеться бодай один-двоє, що з точністю відповідають наведеним вище тезам. Але результати дослідження повністю їх спростовують і доводять, що повернення українців на батьківщину має бути одним з пріоритетів не тільки держави, а й кожного її громадянина. Чому? Дослухайтесь до цифр.
За даними, дослідження, за песимістичного сценарію з близько 6 мільйонів українських біженців до країни не повернеться приблизно половина. Прямий економічний наслідок такого сценарію – втрата 6,9% ВВП щороку. Навіть за оптимістичного сценарію, згідно якого за кордоном залишиться лише 1,3 мільйони біженців, потенційні втрати ВВП оцінюються у 2,7% ВВП.
Можна сперечатися з цими оцінками. Зрештою вони можуть виявитися як завищеними, так і занадто оптимістичними. Але безперечним є той факт, що економіка – це люди.
Дані та графіка - Центр економічної стратегії
За крок від демографічної катастрофи
Давайте поглянемо, хто ж за кордоном. Переважна більшість – це економічно-активні українці працездатного віку та їхні діти.
Згідно даних дослідження, приблизно 25% вимушених мігрантів – це класичні біженці: здебільшого жінки середнього віку з дітьми. Ще 29% - міцний середній клас: люди, що в Україні займали менеджерські посади, були реалізовані професійно або мали власний бізнес. Ще 29% - так звані квазітрудові мігранти: ті, що в принципі розмірковували про виїзд за кордон, готові працювати там та дуже непогано адаптовані до життя на чужині. Решта 16% - люди, що потрапили за кордон із зон бойових дій. Більшість з них втратили все, що в них було. І хоча їм чи не найважче вдається пристосовуватися до нових умов життя, саме в них найменше стимулів повертатися до України, бо втрачено житло.
І щоб не було жодних ілюзій: 63% українських біженців мають вищу освіту. Для порівняння, середній показник для країн ЄС 2021 року становив 41%.
Та ще тривожніше виглядають суто демографічні показники. Із приблизно 4 мільйонів біженців що проживають в ЄС, 1,4 мільйони – діти до 17 років. Ще близько мільйона молоді люди віком від 18 до 34 років. Найбільша група, що складає більше чверті від усієї чисельності біженців в ЄС – працездатні жінки 34-64 років.
Якщо порівняти ці дані із даними про наміри повернутися до України, стане зрозуміло, звідки беруться моторошні цифри втрат ВВП. Абсолютна більшість тих, хто сумнівається у поверненні на батьківщину – молодь до 39 років. Найгірша ситуація серед підлітків 14-17 років. У цій групі шукати потенційних репатріантів треба з мікроскопом.
Дані та графіка - Центр економічної стратегії
Абстрагуємося від теоретичних втрат людського капіталу. Просто подивимося на ситуацію із пенсійним забезпеченням. 2020 року 19% усіх видатків Держбюджету призначалися для покриття дефіциту Пенсійного фонду. В абсолютних цифрах на це спрямували близько 200 млрд грн платників податків понад прямі внески до Пенсійного фонду.
За даними Державної служби зайнятості в той період в Україні чисельність зайнятого населення 15-70 років складала близько 16 млн осіб. Саме вони й брали на себе зобов’язання по виплаті пенсій. Віднімить звідси 2-3 мільйони людей, що не повернулися, тих, хто загинув, захищаючи Україну. Висновки, як то кажуть, робіть самі.
Школа, парки, медицина
Автори дослідження не тільки ставлять запитання, але й дають цілком конкретні відповіді. Поради, які можуть допомогти повернутися біженцям до України. Частка тих, хто ще має такий намір, постійно знижується й зараз становить близько 41%. Тож варто щонайменше подивитись на них.
Найбільшою проблемою є подолання безпекових ризиків. Простими словами більшість українців від повернення стримує війна та ракетні обстріли. Життя за кордоном не цукор, але все ж бігати ночами по підвалах та бомбосховищах для багатьох з тих, хто перебуває за кордоном – альтернатива значно гірша. В цьому напрямі, звісно, український народ та влада роблять надможливе.
Друга велика проблема – втрата житла та роботи. Таким людям потрібно створювати умови для повернення, надавати житло, допомагати із працевлаштуванням, перекваліфікацією, інтеграцією у суспільне життя у нових містах та селищах. Вкрай складне та комплексне завдання.
Окремо хочу сказати про ще один напрям – допомога українським дітям й, особливо, старшокласникам та студентам. Більшість українських дітей за кордоном навчаються у місцевих школах. Хтось ще намагається тягнути й українську програму, але це все важче робити через посилення вимог до очного навчання в Україні.
Для усіх таких дітей слід створити спеціальні умови. З одного боку дати можливість все ж бодай у стислому режимі слухати українську програму. Зараз така можливість надається переважно приватними українськими школами, які не кожній родини по кишені. З іншого – визнати їхню закордонну освіту та не вимагати здачі якихось іспитів. Тим, хто повернеться в Україну школярем – допомогти інтегруватися до навчання в Україні, не вимагаючи неможливого. Тим, хто приїде абітурієнтом – дозволити вступати до вишів за спрощеною процедурою. Про це, до речі, кажуть й дослідники у своїх висновках.
Багатьом, напевне, такий підхід може здатися несправедливим. Чому діти, що ховалися від ракетних обстрілів, навчалися при свічках та у зимових куртках, не мають таких преференцій як ті, що вчилися в теплі та комфорті? Таке питання, звісно, має право бути озвученим. Та якщо ми хочемо повернути дітей та їхніх мам в Україну з-за кордону слід дивитися трохи глибше, і побачити “точки зростання” замість “проблем”.
Адже ці діти – це не просто відсоткові пункти ВВП. Вони – вакцина людяності, справедливості, демократичних цінностей, ліберальних поглядів для всієї України. А ще - місточок до Європи, зв’язок із нею, адже ці діти - майбутні дорослі, які встигли навчитися мов, завести друзів та зрозуміти європейську ментальність. І ці здобуті дітьми навички та знання – це можливості України з більш вдалого ведення бізнесу та більш легкого виходу на закордонні ринки у довгостроковій перспективі.
