Російські удари по українській економіці дедалі частіше спрямовані не лише на електростанції чи промислові підприємства. Під прицілом опиняються склади, логістичні центри, торговельна інфраструктура — об’єкти, через які щодня проходять товари, гроші та робота.
Для бізнесу це означає зруйновані активи й мільйонні збитки. Для людей — ризик втратити роботу, житло, звичний спосіб життя. А після досвіду минулої зими до цього додається ще один страх: що наступна зима знову принесе тривалі відключення світла, опалення та води.
Попри небезпеку, значна частина українців продовжує жити в Україні або підтримувати з нею тісний зв’язок. У статті «Їхати чи залишитися: вдома чи за кордоном?» я зазначала, що частка людей, які залишаються в Україні та розглядає можливість виїзду, знизилася з 41% до 33%. Але що саме утримує людей тут? Однозначної відповіді немає. Людину утримує ціла система чинників. І сьогодні я про них розкажу.
У людини, яка прожила в Україні десятки років, тут накопичилося ціле життя: власне житло, батьки, діти, родичі, друзі, колеги, лікарі, перукарі, школа, сусіди, улюблені місця, власна справа, клієнти та партнери, улюблені речі, які збиралися роками. Окрім того за життя у людини формується широке коло знайомств, завдяки яким можна вирішити (або дізнатися, як саме можна вирішити) будь-яке питання.
Саме це коло людей, з якими можна співдіяти і на підтримку яких можна розраховувати у скрутні часи, є соціальним капіталом кожного українця. У повсякденному рутинному житті ми не відчуваємо це капіталом, але коли доводиться будувати життя з нуля в іншій країні, приходить розуміння, що саме ці люди і зв’язки із ними були найбільшим скарбом.
Українець може отримувати за кордоном вищу зарплату, жити у безпечнішому місті й користуватися кращою інфраструктурою. Але це не означає, що він зможе перенести туди все своє звичне життя, левову частку якого складають соціальні зв’язки та оточення: друзів, колег, знайомих, усю велику родину. А побудувати таке ж широке коло знайомств з нуля в іншій країні швидко неможливо — потрібен довгий час на пошук та формування нового кола своїх людей, людей із спільними поглядами, інтересами, цінностями. І формувати це коло так само непросто і не швидко, як вчити нову мову і намагатись доводити її до рівня носія, щоб відчувати усі нюанси і відтінки значень кожного слова.
Рідна мова є ще одною опорою кожної людини. Ми не відчуваємо цього, спілкуючись щодня мовою, яка нам знайома з дитинства. Але варто опинитися у країні, де ніхто тебе не розуміє, бо ти не знаєш мови цієї країни – приходить визнання, що мова є скарбом і ключем до багатьох дверей, яких без неї неможливо відкрити. Кожен емігрант відчуває неймовірне полегшення, перетнувши кордон назад до України: мозок нарешті може розслабитися, не почуватися у небезпеці, бо кожне слово навколо є зрозумілим.
Війна радикально змінила український ринок праці. Частина підприємств переїхала або зупинилася, частина втратила виробничі потужності. Проте значна частина економіки продовжує працювати. Робота важлива не лише як джерело доходу. Вона задає людині ритм дня, зберігає професійну ідентичність, коло спілкування та відчуття потрібності. Робота сьогодні стає опорою, надає відчуття стабільності у мінливому світі.
Показово, що українці цінують у роботі не лише зарплату. Серед ключових причин залишатися на нинішньому місці — можливість працювати дистанційно, яку назвали 61% опитаних, дружня атмосфера в колективі — 44%, налагоджені відносини з керівником — 36%, а також комфортні та безпечні умови праці — 33%.
А якщо людина роками будувала кар’єру і досягла успіхів у цьому, вкладалася у постійний розвиток, здобувала освіту – вона цінує свої зусилля і надбання. Тому для частини українців залишитися — це не пасивне рішення. Це можливість продовжувати професійне життя там, де їхні навички потрібні. А в Україні вони дійсно потрібні. Адже у 2026 році дефіцит кадрів залишається одним із головних викликів для бізнесу: за матеріалами Держпраці, 67% компаній говорять про значний дефіцит кадрів.
Найміцніший зв’язок — родинний. За даними дослідження Центру економічної стратегії та Інституту поведінкових досліджень, 91% опитаних жінок назвали можливість бути разом із сім’єю причиною залишатися в Україні. Ще 88% обрали відповідь «бо це моя країна», а 72% — наявність тут житла або господарства. Це дослідження минулого року стосується саме жінок, але воно добре показує силу родинних зв’язків у рішенні залишатися.
Для людини рішення залишитися може бути цілком раціональним, навіть якщо за кордоном можна заробляти більше. Діти ходять до школи тут. Батьки живуть тут. Тут є люди, яким можна подзвонити посеред ночі. Не потрібно роками вибудовувати мережу довіри з нуля.
Безумовно, є й матеріальний вимір прив’язаності. Квартира, будинок, земля, автомобіль, бізнес, документи, речі — усе це залишається в Україні навіть тоді, коли людина тимчасово виїжджає.
Війна перетворила майно на парадоксальну опору: воно одночасно є джерелом ризику і причиною залишатися.
За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, у 2025 році 16% опитаних назвали потребу перевірити майно в Україні однією з причин повернення.
Утім, справа не лише у вартості нерухомості. Дім — це не лише нерухомість, а й земля, речі, сусіди та звичний побут, які складно відтворити в іншій країні. Тому міграція для багатьох — це не лише питання «Де мені краще жити?», а й «Що буде з усім, що я вже маю? Як це залишити?».
Є ще один фактор, який складно виміряти грошима. Це уявлення про те, що Україна має майбутнє.
За опитуванням IRI, проведеним Rating Group у травні–червні 2026 року серед 2404 українців, 78% вважають майбутнє України перспективним, а 85% очікують перемоги у війні.
Тож Україна для значної частини суспільства залишається не просто місцем, де люди фізично перебувають зараз. Вона залишається частиною їхнього майбутнього. І саме тому люди залишаються навіть тоді, коли сьогодення далеке від комфортного.
На початок 2026 року за межами України залишалося близько 5,86 млн українських біженців. Водночас інтеграція в іншій країні не завжди виявляється простою: лише 57% українських біженців у Європі мають роботу, а рівень зайнятості на 22 відсоткові пункти нижчий, ніж серед громадян країн перебування.
Для когось виїзд стає новим життям, для когось — способом перечекати небезпеку. Робота не за спеціальністю, дороге житло, мовний бар’єр чи залежність від соціальної підтримки можуть залишати відчуття тимчасовості. І це ще одна причина, чому для багатьох українців «виїхати» та «переїхати назавжди» — не одне й те саме.
Саме тому українська міграція дедалі менше нагадує простий вибір між «тут» і «там». У першому півріччі 2026 року було зафіксовано 7,13 млн виїздів і 6,89 млн в’їздів. Різниця — близько 244 тис. перетинів на користь виїздів. Ці дані не показують кількість людей, які виїхали чи повернулися. Але вони добре ілюструють іншу тенденцію: міграція дедалі більше набуває маятникового характеру. Людина може працювати в Україні, а частину родини мати за кордоном, вивозити дітей, повертатися до роботи, навідувати батьків чи перевіряти житло. Кордон для неї перестає бути чіткою межею між двома країнами.
Після чотирьох років повномасштабної війни може здатися, що українці звикли до небезпеки. Але звикнути до життя під загрозою — не означає перестати її боятися. Безпека залишається сферою якості життя, яку українці оцінюють найгірше: згідно досліджень у 2025 році лише 5% були задоволені своїм відчуттям безпеки, тоді як 82% — незадоволені.
Саме безпека визначає межу готовності людини залишатися в Україні, навіть якщо тут залишається все її життя. Можна терпіти повітряні тривоги заради роботи, сім’ї чи власного дому. Але якщо рівень загрози стає надто високим, а рівень накопиченої тривоги — критичним, усі ці вагомі аргументи можуть перестати працювати. І якщо вже людина прийняла зважене рішення про виїзд саме з метою уникнення небезпеки, назад в Україну назовсім вона навряд чи повернеться до кінця війни. В Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців фіксують таку модель переміщень: у 2025 році більшість тих, хто повертався в Україну, планували залишатися тут ненадовго. У середньому лише 7% опитаних планували залишитися назавжди, тоді як 67% — менш ніж на місяць.
Саме тому після війни безпека буде не просто одним із факторів якості життя. Вона стане базовою умовою для повернення українців, які попри усі стримуючі фактори наважились виїхати.
